Антологія - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

По тій розмові казав король дати йому шати дорогії і посадив попри себе яко гостя. Тут йому сказав товариш:

– Королю милий! Такою є на тебе зрада воєводи із жоною його, що коли тя зазове до себе на гостину, дасть тобі чашу золотую першую. А буде пильно тя просити із своєю панею, абись ти за їх здоров'я тую чашу ісповнив. Але ти, королю милий, не слухай їх лукавствія, хоч би тебе як лестили. Тільки ти його самого пригрози, свойого злого ворога, нехай поживе то, що для тебе ізготовив.

От, коли король сидів за столом, прийшов воєвода та став короля просити до свойого дому на гостину. Король пішов і узяв товариша з собою. І коли там сів король, став тоді воєвода з жінкою своєю перед королем та почав його віншувати словами лесними, яко вороги лукавії. А товариш йому шепнув:

– Королю милий! Коли хочеш здоров'я своє заховати, не слухай їх лукавства.

Після цього воєвода, узявши золотий погар з лютою трутизною у руки, поставив перед королем і почав його дуже умильно, а розмаїто просити, аби то за їх здоров'я і за їх любов тую чашу ісповнив.

А король, узявши тоту чашу, поставив її перед воєводою та сказав:

– Мій наймильший слуго! Дякую тобі за такую вашу любов і приязнь до мене. Але то інакше не може бути, лише ти мусиш до мене, пана свойого, перше поклонитися за добрее здоров'я, а я по тім поклонюся до твоєї панії.

– Королю милий, – сполошився воєвода, – не приналежить мені першим від короля з королівського погару пити, бо то вашій милості насипано во ім'я королівське.

А король йому на те:

– Ти нічого не вигадуй. Коли я тобі дозволяю, мусиш то учинити. А якби-сь не хотів, то мій меч, а твоя шия з плеч.

Тут ся король на нього опалив і наказав своїм слугам заступити його від дверей, аби не утік.

– Мусиш пити, коли ти мені вірний слуга, або горло своє утратиш.

Воєвода злякався і подумав собі: «Однаково мені живому не бути, хоч пити, хоч не пити». Узявши погар з трутизною у руки, став пити не по волі, приказуючи:

– Уживай то сама, душе, що єси була пану ізготовила.

І випив тоту злую, лютую трутизну. А лише випив, зараз упав і здох.

Видівши то, король похвалив небесного Бога. А жону воєводи казав розволочити кіньми по полю. І побив ворогів своїх. А товариша свойого учинив воєводою. Посадив його на всьому тому маєткові, учинив його першим по собі і шанував його пристойно, як своє здоров'я.

І жив король в радості великій, у гідності, у щастю, в мирі, в добрім покою. Доконав живота свойого, умер смертію славною, яко король і монарх великий, і погребен з честію.

Іван Вишенський

(між 1545-50 – після 1620)

Народився у Судовій Вишні. Замолоду жив у Луцьку, згодом – у різних містах Волині, Галичини і Поділля. У 1570-х pp. став ченцем на Афоні в Греції. Звідси слав в Україну послання, в яких виступав проти окатоличення й ополячення України. Перебував у жвавих стосунках зі Львівським братством. На Афоні письменник прожив понад сорок років. У 1604 р. повернувся в Україну.

Прожив 2 роки у Львові, відтак – в Унівському монастирі, Манявському скиті у Йова Княгиницького. У 1606 р. повернувся на Афон, де наказав замурувати себе в кам'яній печері.

Книжка

Христос-Бог, Слово Небесного Отця, передвічно рожденний Син, в останні літа (як свідчать євангелісти й богослови Григорій, Василій, Златоустий у «Бесідах» і всі інші, що говорять про богослов'я), захотівши відкрити світу оту відвіку сокровенну в Бозі тайну – народитися плоттю на землі поміж земними і взяти на себе земне тіло від земних, обрав собі батьків убогих, а не багатих, з низьких, а не зі славних, з простих, а не з хитрих; теслю, а не короля чи воєводу називав своїм батьком, у вертепі народився, а не в замку чи палацах, в яслах коло худоби, а не на ліжках чи коштовних одрах, на соломищі у гною поклався, а не на м'яких подушках, і сповитий був простими пелюшками, а не тонкодорогими. Оце тільки я показав про народження небесного царя, який з'явився земнородним для оновлення нетлінності.

А чому він так чинив, що народився упосліджено, безпошанівно й неславно? Тому, каже, щоб убити тією простотою цього світу гордість, пиху, славу й могутність, заморити їх і до кінця стлумити. Тому так убого народився, щоб потім ті, котрі родяться в замках, палацах і багатих дворах, не бундючилися і не чинилися ліпшими від тих, що народились у хліві. Тому сином теслі звався, щоб оті, котрі є королівськими та князівськими синами, не виносилися й ліпшими не чинилися над кожум'яцьких синів. Тому народився на гною, у вертепі, без слуг, у простих пелюшках, щоб ті, котрі родяться на м'яких подушках у замках, дворах і багатих домах при численних слугах і дворянах, у тонких китайках і у флямських[17] полотнах, не чинилися ліпшими від тих, що народилися убогими, по-сирітському голими, без будь-якого достатку.

А коли сам Цар небес і землі показав земнородним від себе такий образ смирення, порох земний навчив, щоб гноєм тіла не вивишався, відсік чванство й надутість мирської пихи, то чому ви, ксьондзи біскупи, чините себе ліпшими від своєї братії й обзиваєте їх хлопами й кожум'яками? Чи не бачите, що ви ще не є християнами, то як же ви можете зватися пастирями й духовними? То щирий фальш, зрада, підступ, брехня на духовне ім'я й огуда на всесильного Бога, що ви так зветеся! «Бо ви всі, – каже, – що в Христа охрестилися, у Христа зодягнулися».

Отож, чи зодягнулися ви у Христа? Покажіть мені на собі Христову одежу – чи це його, чи антихристова? Та де ж Христос обзивав своїх учнів хлопами й кожум'яками? Чи не каже сам Предобрий: «А я, – мовить, – серед вас, як службовець». І ще: «Бо хто найменший між